Дитинство - це найкраща пора у житті кожної людини. З часом я зрозуміла, що дарма я так поспішала стати дорослою. Люблю після насиченого дня згадувати своє дитинство. Я не можу сказати що воно було добрим чи поганим, дитинство це теж життя. На жаль, чи на щастя я не можу згадати усе своє дитинство, але все таки більшість спогадів залишились. Єдине що можу сказати це те, що дитинство справді відіграло велику роль у моєму житті.
Все дитинство мене мучило питання "Навіщо у будинку кіт, якщо з ним не можна грати ?" або дорослі насварять, або сам утікає від моїх мук. Згадую, як батьки намагалися мене нагодувати смачненьким: і котлети, сир, молоко, сметана, галушки з борщем, от смакота. А я не хотіла усю ту смакоту поїдати, тому наш кіт напевно був щасливим.
У моєму дитинстві було багато друзів, зокрема це були двоюрідні брати та сестри. Найяскравіщі моменти були тоді коли ми всі зустрічалися й починали грати. Завдяки братам та сестрам моє дитинство було різнобарвним. Ми ніколи не сумували завжди щось вигадували й ділилися секретами. Часто бували моменти коли ігри набридали, і ми починали придумувати свої ігри, творчість та фантазія були нашими найкращими друзями. Одного разу, мої брати і сестри самостійно організували мій день народження, тоді мені було 10 років. На сьогоднішній день, я й досі їм вдячна за те свято. Мабуть це був єдиний день у моєму житті, коли здійснилися усі мої улюблені казки. Я була найменшою серед них, тому мої брати та сестри дорослішали швидше ніж я.
Ми усі дорослішали, а над нами сміявся час. Іноді, я не розуміла чому поступово це все зникало, зустрічі з кожнем днем ставли рідшими, а їхні розмови не зовсім зрозумілими для мене. Проте, я ніколи не забуду момент, коли підійшла до своєї старшої сестри пограти, а вона вже дорослою була, і все таки промовила "Гаразд, граємо у журналістів ?" і тоді вперше із моїх допитливих вуст, прозвучало питання "А хто такий журналіст ?" Тоді вперше у мої руки потрапив красивий глянцевий журнал, потім дитяча газета, потім книги. І ось, я теж почала дорослішати.
Перший клас. Ми всі гарні й усміхнені стоїмо з білосніжними бантиками на урочистій лінійці. Потім повертаємося до дому святкувати й їсти солодощі. Вранці мене ледве намагаються розбудити, і замість доброго ранку прозвучало перше питання "Що знову в школу потрібно йти?" Виявилось, що так. Тільки на цей раз без свята і без солодощів, і так усі 11 років.
Головною проблемою мого дитинства було те, що я була занадто мовчазною, і навіть боялась майже усіх незнайомих людей. З кожним роком я розуміла, що так не може бути далі, й починала розвиватися. Я розуміла, що головне змінити себе, й своє ставлення до світу та до оточуючих. Як не дивно, але в мене вийшло, зараз навіть подумати важко, що дівчинка, котра раніше боялась людей, зараз майбутній журналіст. Тому, моє дитинство відіграло велику роль у моєму житті. Я не можу сказати, що дуже хочу повернутися в дитячі роки, але я справді хотіла б знову зустрітися з людьми та друзями, котрі були у моєму дитинстві.
Автор: Вікторія Мартюхіна
Коментарі
Дописати коментар